Час музеїв
Художник Іван Марчук
Роки летять, мов брехня по селу, - от вже і п'ятдесят Марчуку, от вже і п'ятдесят з надлишком. Аби не макитрилося у голові, купався би він у розкоші. А так... життя йде, біографія стоїть, - і що далі? Степова бур'янова безвість.
Єдине, чого бажалося Марчуку у той час, - це виїхати з СРСР. Але цупко, мов мрець, тримала система своїх підневільних. Лишень наприкінці вісімдесятих, коли захитався цей колос на глиняних кострубатих кінцівках, вдалося Івану Степановичу вирватися на волю. І пішов живописець світ заочі: Австралія, Канада, Штати... Дванадцять років вдалечині від Батьківщини, дванадцять років постійних мандрів від чудесного до найчудеснішого: кенгуру, океан, хмарочоси велелюдного людського мурашника, - здавалось би, була можливість набратися вражень, а він все Украйну малює, звичайні сільські хати.
Україна – завжди в моїй душі і в голові. Все стоїть у мене перед очима. Живе, воно дихає і говорить до мене...
Визнання
Це у політбюро не дуже розуміються на мистецтві, а у Нью-Йорку миттю дотумкали, хто тут поцілований богом у тем'ячко. Колекціонери вишукувалися у черги, аукціонні служки втомлювалися бахкати молотками, - хвацько, бадьоро пішли по руках мільйонерів картини Івана Степановича, мов найнадійніші інвестиції, як справжні непідробні скарби. Негайно і радянська влада перевзулася у повітрі: Марчука (без згоди та відома) прийняли до Спілки художників СРСР... ну, така вже у всіх можновладців властивість: намагаються примаститися до слави одноплемінників, - тягнуть жадібно руки, істерично кричать: "Моє".
У 1990 році у Київі - у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва - відбулася перша офіційна виставка Марчука. Успіх шалений. Шапки газет рясніють знаками оклику. Найвправніші майстри лестощів кинулися змагатися у епітетах... відтоді Іван Степанович "геній". Щури з потопаючого корабля комунії із заповзятістю неофітів, що раптом прозріли світло, взялися гопкати навкола творця свої ритуальні танці, - незалежність ще більше роздмухала цей вогонь. У 1996 році живописцю присвоїли звання Заслуженого художника України, 7 березня 1997 року зробили лауреатом Національної премії України імені Т.Г. Шевченка: молода держава потребувала героїв, - кому ще, як не зірці нескореного андерграунду лічила ця роль?
Одинадцятого вересня 2001 року мало не на очах Івана Степановича стався той жах із вежами - близнюками. Наче щось луснуло, надломилося у душі... за кілька днів художник повернувся до України. Мабуть, прийшла пора...
Час музеїв
Рембрандт і дотепер годує пів Амстердама. Чому ж Киів досі стоїть зголоднілий? - питання не до творця. Марчук зі свого мистецького боку зробив усе, що потрібно: п'ять тисяч шедеврів, народжених його пензлем, чекають на експозицію. Далі справа держави: звести просторий будиночок, розвішати по стінах картини, на вході написати "Музей". Невже то є складно? Не знаю, ій-бо, не знаю, що може бути простіше... Звісно, мо' є і проблеми. Щоб у віконечко каси визирало усміхнене добросердне обличчя, а не якесь мурло, - задача зовсім не тривіальна. Однак і це питання, була б добра воля, вирішується... та щось допоки ніяк. Головний бджоляр України ще за часів президентства анонсував створення марчуківської галереї на Андріївському узвозі, але занадто вже захопився вуликами... Наступний - якщо пам'ятаєте - на живописі знався не дуже, він все-ж-таки більше по поету Ахметової спеціаліст. Подальший репетував про армію, мову та віру... Черговий... одне слово, панове: шанувати культуру - то може діло і невідкладне, проте завжди знайдеться щось більш нагальне, де зручніше розпилювати бюджет.
Втім зараз - немає де правди діти - і дійсно є дещо пекучіше... Без образ, Іване Степановичу, почекайте з музеєм ще трошечки... сподіваюсь, мова йде про місяці.