Початок
Біографія художника Пимоненко
Сповнений муки крик, великі страдницькі очі, погляд, що буває тільки у породілля, метушня пупорізки... як не крути, а саме з народження починається життя будь-якої людини. Інша справа література. Ми можемо написати: "Микола Корнилович Пимоненко народився 9 березня 1862 року...". А можемо з невимушеною легкістю відмотати чверть тисячоліття і споглядати, як до Києва прибуває новий пріор, настоятель католицького домініканського монастиря Петро Розвадовський. Ось він знайомиться з братчиками, ось сідає у кінний віз на ресорах і без поспіху, хазяйновито об'їжджає околиці, - обирає ділянку для заміської резиденції. І знов уперед, на двісті з надлишком років - у тексті це геть не складно - на Пріорках, що якось знічев'я звелося біля садиби добродія панотця, повним ходом вирує життя: хатки та оспівані у поезіях коло них невеличкі садочки; крамнички, де торгують махоркою та оселедцями; шинки, де ніколи не змовкає гамір і хиляють, хиляють чашу за чашею галасливі завсідники - гультяї. По дорозі, рясно притрушеній пилом, десь прямує бородань з молодими очима. За ним поспішає хлопчик... Миколка? так, він...
Саме час сказати декілька слів про нашого героя.
Бо якби ця історія була про його батька, ми б детально розповіли, що Корнилій Данилович Пимоненко був син кріпака, але, як то кажуть, вибився в люди: тримав власну іконописну майстерню. Однак ця історія про Миколу, про сина його, художника. Тож мимохіть спом'янемо, що народився він у березні, - чи то дев'ятого, чи то двадцять першого в залежності від того, який стиль літочислення ви сповідаєте, - мав трьох братів та сестричку; про мати його ми вже згадували (отой потойбічний, сяючий погляд, що притаманний лише породіллю, ми списували саме з матусі художника); батько його - маляр та знаний різьбар по дереву, чимало довколишніх церков оздоблені руками та серцем Корнила Даниловича. Миколі ледь сповнилося одинадцять, коли Пимоненко - старший став брати його із собою.
До речі, дехто вважає, що саме із тих часів, - з тих мандрів - блукань по мальовничим київським передмістям, - і походить захоплення українським селом художника Пимоненка, там витоки його натхнення. Не знаю... Я би не поспішав називати Миколу Корниловича співцем сільської ідилії. Хоча б тому, що на полотнах живописця раз по раз оживали сцени міського життя, - веселий гомін улюбленого міста.
Школа
З одинадцяти років Микола працює разом із батьком: миє пензлі, розтирає фарби, виконує підмальовки. Звісно, досвідчений богомаз бачив талант сина, - невдовзі Корнилій Данилович прилаштовує нащадка до Іконописної школи Києво-Печерської лаври. Вчитися...
Хтозна як би склалась подальша доля художника? Може, усе життя розмальовував би він церкви картинами Страшного суду, якби б не навідався до майстерні, де корпіли над образами молодики, директор Київської рисувальної школи Микола Іванович Мурашко. Чи написати про нього? Та ні. Бо тоді вже буде потрібно згадати і Йосипа-Казимира Будкевича, і Харитона Платонова, і Орловського, і... словом, безліч славетних та геть не відомих персон, з якими перетинався наш живописець. Хіба що Терещенка не можемо не спом'янути. Адже цей меценат не тільки вислухав чергового ентузіаста з ідеєю, але й дав пану Мурашко добру купу грошей на втілення (за чверть століття сума витрат на школу перевищила сто п'ятдесят тисяч). Ба більше: коли Мурашко прийшов клопотати за тринадцятирічного Пимоненка, цукрозаводчик лишень рукою махнув: хай навчається, без оплати.
роботи Іллі Рєпіна
роботи Миколи Кузнецова