Сумбур
Художник Микола Ярошенко
Весело, дзвінко лунає поклик до бою, а поразка страшна, поразка немилосердна... Віщували заграви Батуріна кінець для Украйни, так врешті-решт і судилося: рік 1709-й, Полтава, закінчилася Україна, амінь. Відгуркотіли гармати, розвіявся пороховий дим над полем баталії, і попленталися приречені українці кудись далеко на північ, - туди, де вождь московитів затвердив свій чобіт просто серед болот. "Отсель грозить мы будем шведам", - ось для чого будувалася столиця імперії, не для життя... На кістках козацької сіроми піднеслося над трясовиною химерне творіння, - золото, розкіш, граніт. Але де ж ти подінеш це гниття, цей болотяний сморід... схопила сухота за горло полтавця, да так, що і слова не вимовиш... отож Петербург.
Отож Петербург. Золото, розкіш, граніт, - не для життя збудоване місто... Мабуть, не дивно, що Ярошенко більше за все любив вирватися звідси на волю, - на дикий такий милий йому Кавказ. У лютому 1885 року Марія Павлівна купила у Кисловодьску маєток, - за декілька розвалюх під солом'яними стріхами генерал Черняєв взяв з неї грошей п'ять тисяч сріблом... чудовий, як для вояки, гешефт. Та справа не в цьому. У горах Петербург відпускав зі своїх обійм українця, - замість мучеників ідеї на полотні оживала поезія, неймовірна природня краса... Але про це трохи згодом, не зараз...
Зараз про Петербург.
Ярошенко винаймав квартиру у домі № 63 по вулиці Сергіївській, - десь на верхотурі мостилися його скромні апартаменти, а внизу, на першому поверсі, розміщалося китайське посольство. Бляклі червоні ліхтарики, стіни, розписані дивними квітами, екзотичні красуні з густо вибіленими щоками... вже на підходах відчувалася якась своя екзистенція, радикальна несхожість з буденністю, ілюзія геть іншого всесвіту, така знаєте, атмосфера...
- Що то до біса за запах? - нарешті не витримував гість.
- Так то ж китайці крокодила смажать, - ввічливо поясняв швейцар.
Ось і двері... перед дверима купа калош... ну, звісно, знову напхалося кілька десятків персон: Менделєєви, Гліб Успенський, Плещеєв, лікарі Сердечний і Симановський, ледь не у повному складі товариство художників пересувників, - усі свої.
... бо Петербург...
Пустощі й зваби, кокетки з відверто оголеними принадами, списки амурних тріумфів, вінт, легковажне гостро- і марнослів'я, - цього у столиці вдосталь. А ось так щоб посидіти з товаришами, поговорити про наболіле... - якщо жарти, то дотепні та влучні; якщо спір, то не гвалт, а серйозна дискусія... Бува, до третій опівночі засиджувалося товариство. Однак розмови розмовами, але ж і від пристойного шматка шинки, запеченої по-домашньому, ще ніхто з доброї волі не відмовлявся... На порозі столової з'являється "мутер", - Ганна Єстифєєвна, найдобріша у світі істота, мила ненька, матінка Марії Павлівни Ярошенко. В руках у старої блюдо, на ньому пашіє розварна щедрими кусками розкраяна риба, або ж вищезгадана шинка лоскоче нюх божественними ароматами, або ж цар застілля - пиріг...
... що й казати, панове, ще з булгаківських судачків а натурель зарікся автор писати тексти на зголоднілий шлунок, бо тож не література виходить, а ледь не кухмістерський довідник...
Коротко зауважимо: по суботах у Ярошенко було, м'яко кажучи, велелюдно - але все ж таки не сумбур.
Сумбур
... сумбур наступав узимку...
Бо квартира у Ярошенків для двох закоханих любчиків, може, і чималенька, та побути удвох їм якось не дуже виходило. Завжди десь поруч маячила заклопотана Єстифєєвна, - у "мутер" була своя окрема кімната. Там же тулилася вихованка Марії Павлівни, Сашенька Голубєва. Тижнями у привітних господарів гостювали якісь знайомі, малознайомі та геть незнайомі люди. Допоки не роздобудуть уроки, випускниці Бестужевських курсів зберігали у своєї стихійної опікунши нехитрі дівочі пожитки: тюки, валізи і скрині, - по нікуди була набита цими скарбами квартира... але то ще був не сумбур. Сумбур починався взимку, коли до столиці приїжджала рідня Ярошенко з Полтавщини: красива і гордовита впевнена у собі генеральша; моторні геть непосидючі сестри; брат, - сувора людина з чорними пронизливими очима...
- У нас знову сумбур, - посміхаючись, жалівся художник приятелям. - А робота стоїть, зовсім писати ніколи...
До речі, легендарний Борис Савінков, керівник Бойової організації есерів, - небіж Миколи Олександровича Ярошенко. Так, так, наш герой - дядя знаменитого терориста. А от своїх діточок Бог живописцю не дав... Їй-бо, недаремно на картині "Похорон первістка" головний персонаж має обличчя художника... була, була у подружжя якась невтішна трагедія, надійно схована таємниця.
А втім не будемо лізти без дозволу у темряву чужих секретів. Лишень додамо, що донька у Ярошенків таки була, - наприкінці років подружжя удочерило дівчинку. Як казав Микола Олександрович: "Дочка не родовая, а благоприобретённая, отчего она нисколько не хуже". Звали її Надія.