Саша
Біографія художника Пимоненко
У свій час Володимир Донатович Орловський добряче потерся серед європейських майстрів живопису, і таки підгледів головний секрет барбізонців: не жалкувати яскравих фарб. Тож професор Петербурзької мистецької академії і собі не боявся передати куті меду: на полотнах його блискуче сяяло сонце, у пекучих жовтогарячих променях палахкотіли зелені трави, ретельно виписані дерева ефектно стовбичили на фоні блакитних небес.
Від цього соковитого різнобарв’я шаленіла платоспроможна публіка, осяйна манера художника припала їй до душі. Навіть государ часто-густо робив закази, - мабуть, подобовся вінценосцю життєрадісний пензель Орловського, та й чим ще милуватися, як не безжурними краєвидами? чим потішити око після клопотів трудного дня?
Звісно, з таким видатним клієнтом живописець не мав жодного шансу пропасти у безвісті: найтовстіші гаманці імперії змагалися за право придбати його пейзажі, найтитулованіші персони вишукувалися у чергу, купити картину Орловського був ледве не привілей. Що й казати, на дуже високих орбітах обертався Володимир Донатович, але попри це гордощі не заїли художника, - носа до неба він ніколи не задирав; залишався людиною доброзичливою і люб'язною, з щирою посмішкою на вустах. Для учнів своїх Орловський був радше товаришем, ніж наставником; у господі професора завжди товклася ціла купа студентів, двоє з них, - кияни Світославський і Пимоненко - взагалі, як то кажуть, "свої". Володимир Донатович, і сам, до речі, уродженець Києва, охоче спілкувався з юними земляками, частував їх чайком та порадами, дозволяв користуватися своєю багатою бібліотекою... що ж. Полистати книжку, особливо з малюнками, і справді неабияке задоволення, але у молодиків була й інша причина навідуватися до педагога, - як на мене, куди вагоміша, - і звали її...
Cаша
Падчерка живописця Орловського - Олександра - була гостроязика, насмішкувата, із бісиками у очах. Додайте до цього невідпорну чарівність юності і ви зрозумієте, що ця особа вертіла парубками, мов той циган сонцем. Закохалися у красуню обидва хлопця. Пимоненко, як людина сором'язливої та нерішучої вдачі, м'явся у куточку тихцем, а більш спритний Світославський запропонував Олександрі руку і серце.
Треба сказати, що бісики бісиками, але й розуму Саші не позичати, - претендент спіймав облизня, а вона без вагань і роздумів вийшла заміж за тихоню з Пріорки. І от скажіть що любов сліпа... Дуже та й дуже зряча. Бо все, що ми можемо розповісти про Сергія Івановича Світославського, без труднощів і ускладнень поміститься в одне речення: лудив відра, робив каструлі, міняв їх на хліб, садив на маленькій грядці картоплю... А Пимоненко як-ніяк великий художник. Правда, і до більшовиків він не дожив.
Діти
Відгуляли весілля у 1883 році. Незабаром і діти пішли: Ольга, Раїса, Миколка. А чого зволікати? Ні з чим зволікати не можна. Тим паче з продовженням роду. Бо сьогодні ти сповнена сил людина, а назавтра у запалених твоїх легенях вже палає страшна пожежа, і лікар мимрить, відводячи погляд: "На води би вам, Микола Корнилович, за кордон". І лишень професійна етика утримує ескулапа від крику: "Тікай із Петербургу, Микола; тікай, бо він тебе вб'є".